Ще на початку жовтня 1918 року державні службовці у Львові (в т.ч. українці і поляки) виступали зі спільними вимогами до уряду підвищити заробітну плату. Їхня солідарність зникла після того, як розвал імперії став лише питанням часу.

Після перевороту українці не брали заручників, а першу половину дня 1.11.1918 р. курсували трамваї. Українське командування не вважало за потрібне втручатися і "починати війну з населенням", коли стало відомо про збір зброї в костелах.

Цивільні усіх національностей були зацікавлені в подальшому мирному врегулюванні. Ніхто не хотів бачити на своїх вулицях банди мародерів і дезертирів, відчувати нестачу харчів, води, вугілля та електрики, наражатися на кулі. Однак, зважаючи на важливість приналежності Львова для польського і українського національних проектів, питання безпеки мирного населення, дотримання норм християнської моралі, як і солідарність робітників, відійшли на другий план.

Спроби соціал-демократів врегулювати ситуацію на принципах наднаціональної єдності були приречені на невдачу. У вирішальний період протистояння і ліві обох сторін приєдналися до своїх національних груп.

Приклади порозуміння між солдатами і офіцерами є винятками, що підтверджують правило. Коли відділ Українських Січових Стрільців прибув на львівський вокзал і взяв у полон декількох польських військових, останні були готовими розпочати переговори з метою уникнення кровопролиття. Коли ж прибула польська підмога, ініціатор переговорів з польського боку був покараний за самоуправство, а українські делегати потрапили в полон.

Чим довше тривали бої, тим міцнішим ставало переконання, що чергова пропозиція про припинення вогню є не більше, ніж тактичним кроком ворога.