Українська і польська держави, що мали постати на підставі Маніфесту австрійського імператора Карла І від 16 жовтня 1918 року та "права націй на самовизначення", претендували частково на одну й ту ж територію. Це не могло не привести до відкритого збройного конфлікту. Якщо столицею нової західноукраїнської держави мав бути Львів, то майбутньої незалежної Польщі — Варшава. Об'єднувало обидві сторони старання про легітимність нової влади. У випадку поляків потрібно було зберегти стабільне функціонування старої австрійської системи, щоб підпорядкувати її потім новому урядові у Варшаві, а для українців Львів і Галичина мали стати базою держави. Більшість у політичному проводі українців складали австрійські правники, з огляду на це зрозуміло, чому єдиним легітимним джерелом своєї майбутньої держави для них була монархія Габсбургів.

Обидві сторони намагалися перебрати владу законним способом у австрійського намісника Галичини. Намісник Гуйн не хотів порушувати приписів із Відня та до останнього намагався контролювати ситуацію, забезпечувати у краї порядок і спокій. 28 жовтня він звернувся до повітових керівників з тим, що розуміє наближення конфлікту лояльностей. Але просив їх виконувати свої обов'язки аж до утворення польської держави. Водночас він наголошував на природному праві українців на самовизначення.

На 1 листопада Польська ліквідаційна комісія призначила початок заходів із включення Східної Галичини та Львова до складу польської держави. Щоб випередити це, у ніч з 31 жовтня на 1 листопада українці здійснили державний переворот. Українська Національна Рада оголосила, що волею української нації на колишніх австро-угорських землях проголошується українська держава і що Рада бере на себе всю повноту влади у Львові та краї. Полякам та євреям запропонували місця в українському уряді і забезпечення усіх громадянських та національних прав.  

Містом кружляли чутки, що намісник таємно передав владу українцям, і що це — українсько-німецька змова. Карл Гуйн спростував це аж 3 листопада. Перед тим, 2 листопада намісник знайшов рішення про легітимний перехід влади, передавши усі повноваження заступнику Володимиру Децикевичу до формування нових виконавчих органів влади. Останній, покликаючись на цісарський маніфест, визнав владу Української Національної Ради, що мало забезпечити її легальність. Втім це вже не мало жодного впливу на протистояння, оскільки для польської сторони таке рішення не мало жодного значення.