Хоча комунікація відбувалася регулярно, цілі, яких прагнули сторони, були взаємовиключними. Переговори починалися і зривалися залежно від оперативної ситуації на лінії збройного протистояння і новин про прибуття підкріплення. Загальне тло перемовин формували репліки про потребу зупинити гарячі голови, що все вирішить Антанта, про братовбивство і т.п. При цьому поляки визнавали свій тимчасовий уряд і не визнавали ЗУНР, а українці не вважали поляків армією, а всього лиш заколотом з боку цивільних. Тому питання формування міської міліції — на пропорційній основі, включаючи поляків, українців і євреїв; присутність в місті армій, роззброєння цивільних не могли бути вирішені в принципі, адже змінили б баланс сил. 

Українці і поляки почали домовлятися вже 2 листопада, формували спільні комісії з цивільних представників. Вони, ймовірно, прагнули миру, але остаточні рішення приймали військові. Перемовини комендантів теж нічого не дали окрім тимчасової паузи в боях, як і звернення митрополита Андрея Шептицького та архієпископа Юзефа Більчевського.

Під тиском цивільних, щодо проблем водопостачання, електромереж, газу, від яких залежало життя мешканців цілого міста, українці і поляки змогли знайти порозуміння, як і щодо тимчасового припинення бойових дій для поховання померлих, доставки продуктів, ліків, доступу лікарів. Решта господарських питань впиралася в статус Ради міста (Ратуші) і переходу чиновників через лінію фронту, тому залишалися невирішеними.

Єдині, з ким вдалося домовитися, були євреї. Вони утворили власну міліцію і зберігали нейтралітет, що, однак, не врятувало їх від руйнувань і жертв, коли фронт проліг по єврейській дільниці. А особливо після 21 листопада під час вчиненого поляками єврейського погрому як помсту за "надмірну" нейтральність.

19 листопада сторони уклали угоду про функціонування міської інфраструктури, шпиталів та санітарної служби в умовах міських боїв.