Фактично від самого початку збройного українсько-польського протистояння почали функціонувати дзеркальні міфи про "повернення втраченого". Поляки повертали "креси", українці — "князівські землі". Приналежність цієї території станом на 1918 рік поляки намагалися аргументувати переважним міським населенням ("цивілізаційна місія"), українці — сільським ("земля предків"). Так само обидві сторони використовували козацько-гайдамацький міф, щоправда, з діаметрально різними його тлумаченнями і оцінками.

Важливо, що Львів був знаковим містом для національного відродження обох народів в середині ХІХ ст., містом-символом.

Під час війни і деякий час після неї сформувалися міфи про самі воєнні дії, зокрема  — про "звірства ворога". Українці у них поставали дикими варварами-гайдамаками (ще й симпатиками більшовицької Росії), а поляки — підступними цивільними вбивцями солдат. Це усе, однак, не перешкодило появі кардинально іншого міфу про "останню благородну війну".

Польські міфи витворили комплексну легенду "Оборона Львова". Тут і жертовність дітей та жінок, і патріотизм шкільної молоді ("львівських орлят"). А також теза про те, що дорослих чоловіків просто не було в місті, бо вони воювали на фронтах. З часом міф "оборони" розширився на 1920 рік та активно використовувався під час Другої світової війни.

Характерно, що польський характер міста на момент Зриву не піддавався сумніву в жодному національному наративі.

В українській версії врешті сформулювалося розуміння українсько-польської війни як втраченого шансу. Причинами невдачі вважається непідготовленість українців, які попри патріотизм і жертовність, не змогли перемогти поляків у чужому і незрозумілому для селян місті.

Така міфологія без помітних змін протривала до сьогоднішнього часу, і є важливим елементом польського наративу про відновлення незалежності, та українського — як важливий етап державотворення.