Напередодні листопада 1918 року і поляки, і українці дотримувалися тактики подвійної лояльності. Ніхто не робив різких антиімперських рухів, розуміючи що монархія доживає останні дні. Львівські поляки вичікували: найважливіші події відбувалися у Варшаві, тож приєднання столиці галицької провінції до майбутньої Польщі для них було лиш питанням часу. У польському політичному таборі одностайно бачили необхідність утримати спокій у місті і краї, щоб безпроблемно включити їх до складу об'єднаної польської держави. Багато будинків Львова були прикрашені біло-червоними прапорами і поліція відзначала піднесення з боку польського населення. Націонал-демократ Станіслав Ґломбінський та навіть соціал-демократ Іґнаци Дашинський заявили у Державній раді, що вже відчувають себе громадянами Польщі. Лиш краківські консерватисти не хотіли спалювати мости з Габсбургами. Але в загальному морі депутатів їхній голос був мізерним.

Магістрат, у якому урядували поляки, уникав прямої конфронтації з австрійськими урядовими інституціями та військовими. Він був зацікавлений в тому, щоб передача влади відбулася тихо і мирно зі збереженням громадського спокою. Допоки не будуть врегульовані відносини з центральною австрійською владою, магістрат визнавав усі його попередні розпорядження. Врешті він оголосив себе "муром" республіки та постановив вислати до Варшави делегацію, яка мала привітати Реґенційну раду.

Натомість українці категорично відкинули варіант приєднання Галичини до Польщі та почали розробляти план проголошення власної держави. Якщо поляки у більшості прагнули незалежності, українці були розділені. Націонал-демократи планували дотримуватися австро-угорського варіанту. Проголосивши свою незалежну державу, вони розглядали конфедеративний варіант персональної унії з Габсбургами. Натомість соціал-демократи категорично відкинули цей варіант, вимагаючи негайного приєднання Східної Галичини до України. В результаті було проголошено ще одну українську державу — Західноукраїнську Народну Республіку.

Попри те, що ЗУНР у Львові збройно атакували поляки, а українці мусили боронитися, український політичний провід так само не бажав війни, а хотів зберегти status quo до справедливого вирішення їхнього національного питання міжнародними мировими організаціями.