Бої на вулицях Львова в листопаді 1918 року змусили львів'ян швидко організовуватися і налагодити забезпечення усім необхідним як військових, так і цивільних. Тоді розпочав свою роботу Український Горожанський Комітет (однак активно працював тільки після Польсько-української війни), очолений відомим українським підприємцем Степаном Федаком. Головним завданням УГК була "опіка над українською людністю й оборона її". Комітет мав підтримку вищого духовенства, співпрацював з Червоним Хрестом. До його роботи відразу долучилися жінки, які створили Самаританську секцію і відповідали за надання допомоги військовим.

Створений Українською Національною Радою Харчовий уряд забезпечував продовольством передусім військові підрозділи. Українські активістки готували їжу, розвозили її возами на бойові позиції. Медичну допомогу в перші дні листопада організував Кость Танячкевич: лікувальні осередки у приміщеннях Народного дому, Ратуші, головної пошти, Галицького сейму, Цитаделі, на перетині вулиці Коперника та Словацького, у казармах Фердинанда і у казармах поліції. Важкопоранених доставляли санітарними валками до гарнізонного госпіталю на Личаківській.

У польському сегменті харитативну діяльність також взяли на себе жінки. У перші дні листопада розпочав діяльність Громадянський комітет польок (виник шляхом об'єднання Ліги жінок і Комітету громадянської праці жінок). Комітет видав петицію, якою закликав жінок надавати усіляку допомогу польським військовим. Головними ініціаторками та організаторками польського допомогового руху були Александра Заґурська та Марія Дулембянка. Специфіка польського руху полягала в тому, що поляки і до того працювали у більшості державних та комунальних структур міста. Тож поява польських харитативних організацій могла тільки посприяти кращій організації опіки над військовими та незахищеними верствами цивільного населення. В українському випадку творення таких структур було абсолютно новим явищем.