У 1918 році більшість населення Львова були католиками, а місто було осідком трьох католицьких архієпископів. Кожен із них не лише очолював церкву іншого обряду, але й представляв свою культурно-національну громаду. Найчисельнішою у місті, але не у Східній Галичині загалом, була Католицька церква латинського (римського) обряду, що її очолював архиєпископ Юзеф Більчевський (1860-1923). Її парафіянами були переважно поляки. Католицьку церкву грецького (візантійського) обряду очолював митрополит Андрей Шептицький (1865-1944). Вірними цієї церкви в абсолютній більшості були українці. Найменшою католицькою громадою Львова були вірмено-католики. Цю церкву очолював архиєпископ Юзеф Теодорович (1864-1938).  

Греко-католицька та вірмено-католицька церкви практикували обряди, що базувалися на традиціях східного християнства та під час богослужінь використовували церковно-слов'янську і вірменську мови відповідно. Різниця обрядів стала фактором посилення етнічних та культурних відмінностей. Кожна з трьох церков у часи українсько-польської війни підтримала "національні" прагнення своєї пастви. Греко-католицьке духовенство активно підтримало  державницькі прагнення українців. Польське римо-католицьке духовенство підтримувало відродження польської державності. Вірмени переважно вважали себе членами польської політичної нації. 

Ватикан був стурбований українсько-польським збройним конфліктом, а папа Бенедикт XV двічі звертався до архиєпископів Шептицького та Більчевського, щоб ті активніше сприяли припиненню військових дій. Належність до Вселенської церкви, на жаль, не стала дієвим фактором залагодження протиріч у Східній Галичині.