Наприкінці Великої війни були надії на безкровне врегулювання українсько-польських суперечностей, а головне — на майбутню мирну конференцію держав Антанти. І українці, і поляки сподівалися на "справедливе" вирішення питання про приналежність Львова і Східної Галичини. Ця надія була актуальною не лише напередодні Листопадового зриву, а й протягом всього наступного часу протистояння.

Сторони намагалися дотримуватися легальних процедур і принципів міжнародного права. Тому і українці, і поляки ще в другій половині жовтня, коли оголосили про свої претензії на край, посилались на маніфест імператора Карла І від 16 жовтня 1918 року та підкріпили свої заяви проведенням національних маніфестацій.

Переговори велися з австрійським намісником Гуйном про законну передачу влади, та жодній стороні вони не принесли успіху. Проте українці, під тиском обставин та з прагненням заявити світові про своє існування, взяли ініціативу у свої руки та випередили поляків.

Австрійський намісник, поставлений перед фактом державного перевороту, передав повноваження своєму заступникові, а той — Українській Національній Раді. Цей крок, щоправда, не справив очікуваного враження на поляків, які сприйняли його як австрійсько-українську змову проти незалежної Польщі. Аналогічно вони сприйняли і формальну передачу влади від австрійського військового командування українському 3 листопада.

Кадрова політика українців свідчить про те наскільки сильним було бажання уникнути конфронтації. Продовжувати свою діяльність запропонували не лише комісару з питань продовольства, але й начальнику поліції. Толерантне ставлення до діяльності польських організацій, преси і Польського Національного Комітету на підконтрольній українцям території також свідчить про це.