У міжвоєнний період, на правах переможців, поляки формували героїчний образ міста і його захисників. Львову надали орден "Virtuti Militari", на Личаківському кладовищі облаштували монументальний Цвинтар Оборонців Львова та Пам'ятник захисникам Львова на Персенківці. Не в останню чергу це відбувалося як компенсація за втрачений у міжвоєнний період столичний статус міста. Для українців єдиною легальною можливістю заявити про своє ставлення до цих подій були цвинтарі і церкви.

Головними місцями пам'яті стали військові цвинтарі, на яких солдати обидвох армій були зазначені як ті, що "загинули за вітчизну". Проте смислове наповнення було різним: з польського боку йшлося про військову звитягу і домінування, з українського — про жертовність у нерівній боротьбі.

У радянський період історія листопада 1918 року не просто ігнорувалася, практично всі значущі сліди "героїчної історії" були знищені або свідомо занедбані.

З розпадом СРСР і популяризацією нерадянської версії минулого ці події знову стали актуальними. Що логічно призвело до напруженості в українсько-польських стосунках та протистоянні коммеморативних практик.

Бажання польської сторони повністю відновити Цвинтар Оборонців Львова (напис "загиблим у боях за Польщу", "меч Щербець") закономірно наштовхнулося на протидію українців, сприйнялося як територіальні зазіхання. Відкриття відновленого "Цвинтаря орлят" у 2005 році (паралельно із відкриттям меморіалу воїнам УГА) за участі президентів Польщі та України не вичерпало протистояння. МЗС України, наприклад, змушене було протестувати проти розміщення в польському паспорті зображення ротонди з "Цвинтаря орлят".

В українському наративі події листопада 1918 року стали настільки актуальними, що в місті одночасно споруджуються два пам'ятники (окрім менших меморіальних знаків і таблиць), приурочуючи їх відкриття до 100-літнього ювілею Листопадового Чину.